Трипільці не були першими землеробами на території України.
Приблизно тоді, коли ДАЛЕКІ предки майбутніх кукутень-трипільців лиш перетинали Босфор (чи шо там було замість нього – точна дата “прориву” і затоплення Чорного моря таки ще є спірна, але зараз не про це)
в долинах Дністра і Буга ВЖЕ існувала неолітична – тобто, з керамікою, постійними поселеннями, скотарством і землеробством – Буго-Дністровська культура.
Більш примітивна, не с такими яскравими пам“ятками, як трипільці, НАБАГАТО менш числена (нагадаємо, кількість трипільців “в кращі роки” сягала десь 2 млн одночасно).
При цьому домішок “анатолійських” генів (а хтось же мав принести саму ідею землеробства і власне насіння зернових)був мінімальним – біля 20%.
80% були нащадками МІСЦЕВИХ мисливців-збирачів-рибалок.
Більш розвинуті і прогресивні трипільці ПОСТУПОВО (сотні років) поглинули “буго-дністровців” і ті також стали частиною того, шо ми знаєм, як Кукутень-Трипільська прото-цивілізація.
Поки на півночі України люди жили, намагаючись нічого не змінювати у своєму житті, на півдні змінювалось геть усе, починаючи від способу життя і закінчуючи релігійними переконаннями та соціальним устроєм. Буго-дністровці були першою по справжньому неолітичною культурою України та інтегральною частиною першої європейської цивілізації — Старої Європи.
Буго-дністровська культура, перша по справжньому неолітична культура на землях України, була б неможливою без своїх попередників — людей кукрецької (див. Кукрецька культура) та гребениківської (див. Гребениківська культура) культур. Технологічні й соціальні запозичення та їх розвиток на місцевому ґрунті в сполученні з місцевими традиціями дав дуже добрі результати. Колишні мисливці на оленів та бізонів навчились обробляти землю і стали землеробами. Етнічним субстратом культури були люди переважно місцевого походження, себто нордичні європеоїди зі значною домішкою мігрантів з Балкан, що належали до близькосхідного та східно-середземноморського антропологічного типів.Тому серед буго-дністровців було доволі багато людей змішаного походження — невисоких, струнких, карооких та темноволосих. Разом з культурними та технологічними інноваціями мігранти принесли в Україну свіжі гени. Це гаплогрупа I2a є другою за поширенням й складає до двадцяти відсотків від загальної популяції. І це ще один з фундаментальних чинників, що формував долю нашого народу.
Шукайте жінок
На ранній фазі свого розвитку буго-дністровці були більше мисливцями та рибалками, аніж рільниками чи пастхуами. Обробітком землі за допомогою доволі примітивних рогових та кам’яних мотик займалось в основному жіноцтво гребениківських та кукрецьких племен. Чоловіки ще намагались годувати свої сім’ї, полюючи на турів, оленів та вепрів. Поряд з мисливством важливу роль відігравало річкове рибальство, а також збирання всіляких їстівних речей, починаючи від лісових горіхів і закінчуючи річковими молюсками. Однак, людей ставало все більше, а потенційної здобичі в степах все менше. І тому допоміжний промисел, яким було землеробство, ставав головним, оскільки він гарантував хоч якусь, але їжу.
А разом з цим зростав статус жінок, які цю їжу виробляли. Другим, не менш важливим жіночим промислом було гончарство. Горщики було потрібні не тільки для того,щоб носити в них воду, варити юшку чи кашу, а насамперед для того, щоб зберігати припаси. Землеробство без можливостей зберігати урожай просто не мало сенсу. І кукречани, і гребениківці вміли ліпити доволі примітивні гостродонні кухонні горщики та миски – майже без прикрас та орнаментів, виготовлені із застосуванням глини з великою домішкою органіки та погано обпалені.
Близько 6 200 року до Різдва разом з посиленням південнобалканських впливів та, можливо, міграцією якоїсь частини племен старчево-крішської (див. Старчево-крішська культура) культури в район нижньої течії Дністра, якість кераміки значно покращується та розширюється її асортимент. Нові навички дали можливість ліпити набагато більші горщики, придатні не тільки для приготування їжі, але й для зберігання зерна.
Вирощували полбу, спельту, вику, горох та боби, а з худоби — свиней та корів. Значна частина знарядь виготовлялась з кременю. Нуклеуси пірамідальні, призматичні, а в долині Південного Бугу — у формі олівців, властиві кукрецькій культурі. Зі сколів виготовляли леза, скребачки, двобічно оброблені наконечники списів та стріл, шліфовані тесла й сокири, грузила для рибальських мереж і дуже багато мікролітів — вкладів для складаних знарядь.
З кісток виготовляли рибальські гачки й долота. У зв’язку з розвитком землеробства виробляється все більше мотик з рогів оленя, кістяних держаків для серпів, кам’яних ромбічних та овальних зернотерок. Про підвищення вимог до побутового комфорту свідчить різноманіття столового посуду, який був плоскодонним.Себто їли зі столів, а отже існували і якісь меблі, на кшталт стільців чи ослонів. Столовий посуд виготовляли зовсім не так, як посуд кухонний. Його ліпили вручну, – позаяк гончарного кола (як і кола взагалі) ще не знали, – але при цьому з добре відмуленої глини. Зокрема це були округлі горщики, ребристі миски, вази, кубки, фляги й навіть більш знані з трипільської культури вази на довгастих ніжках, – так звані кльоші або фруктовниці. Столовий посуд обов’язково прикрашали орнаментами — наліпними пружками, стрічковими композиціями, гребінцевими штампами та комірцями.
Прямокутні житла
Поселення буго-дністровської культури складалися з кількох десятків будинків, витягнутих в лінію вздовж річок. Уже не круглі, а прямокутні будівлі зводили на стовповій конструкції, при цьому стіни плели з лози та обмазували саманом. Іншими словами, це були типові хати-мазанки, дахи яких накривались снопами очерету чи соломи.На деяких поселеннях будівлі зводились на кам’яному фундаменті, в якому кріпились стовпи каркаса. В інших випадках стовпи просто вкопували в землю. Усередині жител були кам’яні вогнища, поруч з будинками – ями для сміття та господарчі будівлі — комори й хлівці.
Цивілізація богинь
Не менш важливими, ніж економічні новації, були переміни в соціальному житті. Родова громада вичерпала свої можливості і стала в певному сенсі гальмом розвитку, а тому почала зникати, змінюючись громадою сусідською. Це означало появу індивідуалізму, а отже й повноцінної структури особистості зі схожим до сучасного способом формування.
Древні вірування та міфологічні образи, які вірно служили людям у часи старої кам’яної доби, витіснялись у тінь, замінюючись цілим комплексом традицій, пов’язаних з культом Великої Богині. Вони були настільки характерними та явними для тієї епохи, що дали підстави Марії Гімбутас назвати цивілізацію Старої Європи, частиною якої була буго-дністровська культура, цивілізацією богинь.
Рід був матрилокальним і колективно володів родовою громадською землею. На чолі материнського роду стояла старша в роді жінка, і саме жінки спрямовували діяльність тодішніх громадських інститутів, трактуючи волю Великої Богині через релігійні ритуали. Покійників буго-дністровці хоронили в неглибоких поодиноких ямах.Небіжчиків клали на бік, в позу ембріона і зазвичай майже не супроводжували поховання якими-небудь артефактами. Себто віра в реінкарнацію у буго-дністровців вірогідно була панівним світоглядним трендом.
Людність буго-дністровської культури підтримувала активні зв’язки зі своїми сусідами та вплинула на формування маріупольської культури (див. Маріупольська культура), ставши свого роду етнічно-культурним містком між Балканами та північним Кавказом. Але між 5 600 та 5 500 роками до Різдва зв’язки з балканськими культурами буго-дністровців були втрачені внаслідок навали носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки (див. Культура лінійно-стрічкової кераміки), які вірогідно знищили частину буго-дністровських племен й заселили їхні території. Ті ж з буго-дністровців, які відстояли своє життя та свободу, поступово еволюціонували в трипільську культуру. Водночас деякі з буго-дністровських племен разом з яніславцями стали біля витоків дніпро-донецької культури.
Спельта (Tríticum spélta L.) — вид пшениці, який є результатом природної гібридизації полби справжньої (Triticum dicoccum) та дикоростучої пшениці егілопс (Aegilops tauschii). Область походження — Середземномор’я. Вирощувалася у західній, центральній та південній Європі
Марія Гімбутас (Marija Gimbutienė, ⋆23.01.1921 — †02.02.1994) — литовсько-американський археолог й антрополог, відома своїми дослідженнями культур неоліту та бронзового віку Старої Європи, автор так званої курганної гіпотези, яка розташовувала прабатьківщину протоіндоєвропейців у причорноморських степах.
Здобула широку популярність завдяки своїм книжкам: «Богині та боги Старої Європи» (1974); «Мова Богині» (1989) та «Цивілізація богині» (1991), в яких вона розглядала староєвропейську цивілізацію, як зосереджену на богині та жінці (гіноцентричну) на противагу індоєвропейській патріархальній (андрократичній) культурі, яка прийшла їй на зміну.
protoukraine.com